Учнівський проект: "Солдати миру"

Воспоминания ветерана Великой Отечественной войны, инвалида войны

Кузиленкова Василия Ивановича

Один эпизод боевого пути.

Это было в инне 1944 года. Нашу воинскую часть направили севернее Ленинграда на Карело-финский фронт. Командиры нам ничего не говорили, но все понимали, что готовится большое наступление по всему фронту, и настроение было боевое. С боями мы прошли километров 15 - 20 и сходу форсировали реку Вокшу, хорошо укрепленный водный рубеж, который немцы и фины удерживали изо всех сил.

Я был минометчиком 82- милиметрового миномета. Наш рассчет на самодельном плоту под непрерывным огнем врага переправлял свое вооружение. Вода вокруг бушувала от разрывов снарядов, но мы шли вперед. Метрах в 15 от берега снаряд разрывается около нашого плота, наша техника и весь рассчет оказывается в воде, а глубина – около двух метров. Пришлось нарять и доставать вооружение. Под огнем противника мы достали свое оружие, прочистили и сразу же  вступили в бой, поддержав огнем свою пехоту.

Наша передовая группа заняла плацдарм длиной около семи километров, а шириной – около двух. Фашисты яростно сопротивлялись, постоянко атаковали, пытались выбить нас с этого берега, но мы удерживали п’ятачок больше месяца. А когда командование накопило достаточно войск, пошли в бой и дошли до государственной границы. Там и закончилось это памятное для меня сражение.

Я был ранен, лежал в госпитале, а когда подлечился, снова пошел на фронт.

Закончил войну в Польше. Там мы громили Курляндскую группировку Северной группы войск немцев, которая предназначалась для защиты Берлина. Но Победа  делалась по всему фронту, и мы не позволили немецким войскам придти на помощь гитлеросвкой столице.

Фронтові  дороги Марії Микитівни

Полякова Марія Микитівна народилася 27 червня 1920 року в селі Красний Лиман, нині місто Донецької області.

До війни Марія Микитівна працювала у райвиконкомі секретарем та навчалась у медичному училищі. І ось розпочалася  війна. В  сім’ю Полякових приходить розлука – на фронт ідуть Степан та Костянтин, а також і Марія. Вдома залишилися лише мати та Катерина.

Марію Микитівну, відправили медичною сестрою на передову. Багато страждань бачила вона, скільки людей померло на її руках…

Пригадуючи роки війни Марія Микитівна розповіла, що під час Сталінградської битви їх підрозділ тримаючи оборону, потрапив в облогу. Ніхто вже не сподівався на порятунок. В цей час через Волгу були переправлені частини дивізії генерала Родимнцева, які допомогли вистояти. 

Пройшовши багато кілометрів визволяючи міста та села від німецько-фашистських загарбників вони дійшли до Румунії. Наших бійців вразила краса цього краю.  Великі виноградники, які простягаються на декілька кілометрів. На кущах висіли великі грона – спокушаючи своїм виглядом, але їсти виноград було заборонено, бо відступаючи, німці отруїли його.

Весною 1945 року в ніч, коли відбулося бомбардування Берліну, Марію Микитівну було поранено у голову і ноги. Її відправили до госпіталю. Їй дуже хотілось повернутись додому – її мрія здійснила. Вдома вона довго лікувалась,їй було зроблено декілька операцій, і згодом вона повернулась до мирного життя.

                                                                  Монастырный Василий Леонтьевич

Монастырный Василий Леонтьевич – это  дедушка моего мужа, Монастырного Виктора. Родился 01.01.1907г. с.Благовещенка, Белоцерковская волость (Куйбышевский р-н),Александровский уезд (Запорожская обл), Екатеринославская губерния (Днепропетровская обл.).

Дедушка Василий 1941 - 1945г служил в 59 отдельной зенитно-прожекторной роте по специальности слухач-корректировщик-водитель машины ЗИС-6.

В августе 1942 года при обороне Ставрополя в город прорвались танки и автоматчики врага, пытались захватить прожекторно-звуковую систему. Василий Леонтьевич под огнем противника спас машину и 8 человек расчета, выхватив их из окружения.

18 апреля 1943 года расчет системы вовремя обнаружил и засветил на подступах к объекту вражеский самолет ХЕ-111. Вражеские летчики со злости сбросили бомбы на прожекторную установку, осколками были разбиты три сектора защитного стекла и кабель, но Василий Леонтьевич держал самолет в слепящем луче прожектора пока наши истребители его не сбили.

В 1943 году на его счету это был уже 12 самолет.

Приказом командующего артиллерией 18 армии Северо-кавказского фронта №034/Н Монастырный Василий награжден первой медалью "За отвагу".

Участвовал в знаменитой операции по взятию Берлина, на передовой слепил зенитным прожектором окопы с немецкими войсками. В бою был контужен при  взрыве бомбы. Награжден орденом "Красной Звезды", медалью "За боевые действия".

После войны работал в колхозе на автомобиле.

Дедушка Василий умер в 1977г.

Похоронен в селе Братское Покровского района Днепропетровской области.

Личман Іван Федорович

Народився 1 січня 1924 року у сілі Чернетщина Магдалинівського району, Дніпропетровської області . На початку війни йому було 17 років. Опинившись під загрозою окупації, сімя не захотіла залишати рідну домівку.  Батьки Івана Федоровича були старенькі . До 1943 року він разом з батьками проживав на окупованій території. Після звільнення Дніпропетровська від німецько-фашистських загарбників зусиллями Південно-Західного фронту, з’явилися перші польові воєнкомати і  Іван Федорович вступив до лав Червоної Армії, на той час йому виповнилось 19 років.

І одразу ж в  бій у  складі піхотних частин. Зброї і обладнання було дуже мало, командир сказав: «Якщо когось вб’ють або ви вб’єте, то візьмете їхню зброю.»

Першою зброєю Івана Федоровича був СВТ, у якого була обойма на 10 куль, і який автоматично перезаряджався. Але за його «ніжність» він змінив його на гвинтівку, бо якщо у СВТ потрапить хоч маленька пісчинка або щось інше, то він може вийти з ладу.

Іван Федорович воював не тільки проти німців, але й проти італійців і румунів, перейшов з піхоти до артилерійських військ, ставши  зенітчиком. Завдяки артилерійським ударам створювався плацдарм для подальшого просування піхотних частин.

Коли наставали хвилини затишшя, стомлені від бою люди думали лише про одне - як би перепочити. А потім, коли перша  втома спадала – співали, втішаючи себе перемогою, і згадуючи рідну домівку.

 У розпал операції «Багратіон» війська Першого Українського фронту розгорнули наступ у Західній Україні. Маючи значну перевагу, радянські війська прорвали оборону противника. Вибили німців зі Львова, Станіслава, Перемишля. Літній наступ 28 жовтня 1944 року відзначався і швидкістю просування і силою ударів по ворогу.

Після нищівного розгрому ряду великих гітлерівських угруповань було повністю визволено УРСР.

Після визволення територій УРСР, бойові дії перекинулися у країни Південно-Східної і Центральної Європи.

Іван Федорович гнав німецького солдата територіями Чехословаччини і Польщі до річки Ельби (м.Дрезден), що у Німеччині. Там і святкував День Перемоги.

У 1950 році він демобілізувався. Повернувшись з армії, познайомився в місті Дніпропетровську з дівчиною, яку звали Марією. В подальшому вона стала його дружиною і народила двох доньок. 42 роки працював на заводі  ім. Карла Лібнехта, доки не вийшов на пенсію.